ПРОПОВІДІ

Уже та хата наповнена радістю

От уже десять днів, як ми вітаємося одні з одними цим славним привітанням. Ось уже десять днів по нашій землі, у наших серцях звучить прославлення Новонародженого Младенця – Бога.

Кожен із нас у ці дні має добру нагоду поміркувати про значущість народження Сина Божого світові, а що найголовніше – відчути. Відчути всім своїм єством глибину зміни, яка відбулася у світі з приходом у тілі Сина Божого.

Народжується маленька дитинка в сім’ї. Ще ніби нічого особливого вона не зробила. Іще не сказала першого слова, ще не ступила першого кроку, ще не допомогла татові й мамі, ще нікого нічого не навчила, але вже принесла світло. Уже та хата наповнена радістю, вже та хата наповнена новим змістом. І хоча важко, батькам треба доглядати за дитинкою, недосипати, можливо, недоїдати, треба вже офірувати себе – цьому немовляткові, цій малесенькій людині, але ця офіра радісна, ця офіра наповнена величним змістом. Так сприймають батьки народження дитини.

Сьогодні народився Син Божий. Сьогодні Він народжується і може народитися в кожному з нас, у кожній людині, у кожній душі. Світ став інакшим, світ наповнився змістом.

Так, Христос іще маленький, Він іще не сказав тих слів, які скаже незабаром. Він іще не ступив по землі. Він іще не пішов по воді. Він іще не явив нам свою славу, але Його світло уже сяє.

Минуло дві тисячі років від часу народження Ісуса Христа на землі, від часу приходу Бога в тілі. Людство вже має певний досвід життя у Христі. Ми маємо сонми святих заступників, які пішли шляхом Ісуса Христа. Ми маємо великий досвід богослов’я, великий духовний містичний досвід споглядання з’єднання з Богом. Усе це є надбанням людства.

Але щороку ми знову і знову вітаємося: Христос Рождається! Бо народження Ісуса Христа триває. Він народжуватиметься на землі доти, доки всі земляни приймуть Його і почнуть із Ним жити. Оце й буде другий прихід Христа на землю. Оце й буде той Страшний суд у повноті, коли кожна душа прийме і возрадується або, не прийнявши, злякається і зі страху схвилюється, бо прийде правда, прийде світло, прийде Син Божий.

Кожен із нас певною мірою причетний до Різдва Христового. Готуючи святу вечерю, дехто дбає тільки про дванадцять страв, а дехто вкладає в кожну страву духовне відчуття того, що це офіра Богові, це офіра предкам, з’єднання з вічним.

Дехто святкує Різдво тільки тому, що колядки – така народна традиція, а дехто чує в кожній колядці голос Божий, чує голос ангельський. Дехто йде до церкви на Різдво, щоб подивитися на колядників, порахувати, скільки партій, скільки хористів, і підбити підсумок цього року – було менше чи більше. А дехто, дивлячись на колядників, бачить у них апостолів. Апостолів народних, які йдуть від хати до хати, щоб звістити людям ще і ще про новонародженого младенця Ісуса, Спасителя світу, щоб принести радість до тієї хатини, яка засмучена, відвідати того, хто не може піднятися з постелі, підійти до того, до кого ніхто давно не ходив, щоб не минути жодної хати.

Хтось іде в колядники, щоби набутися, щоб посидіти за столом, подивитися на людей, пройтися по гостинах. А дехто іде в ті самі колядники, щоб помолитися за живих і померлих, щоб прославити Бога у кожній хаті й принести не тільки звістку, але й духовний мир у кожен дім.

Кожен по-різному сприймає Різдво Христове. Ми дивимося навіть по телебаченню, скільки нині є передач, і майже в кожній є якась згадка про Новий рік, про Різдво Христове. Але які різні ці передачі, як по-різному люди розуміють, як по-різному артисти розуміють і відчувають народження Ісуса Христа. Одні колядують, завиваючи, а інші так колядку з серця народжують, що сльози на очі находять. Світ по-різному сприймає Христа, але хоч як би він Його сприймав, він мусить на Нього реагувати. Не залишилося жодного куточка на Землі, який не знав би про Новонародженого Ісуса. Світ змінюється, світ стає кращим, але водночас зростає і боротьба за кожну душу, за кожне місто, країну, за всю нашу землю. Іде невидима брань темних і світлих сил. Світлі перемагають, бо зростає Христос. Він міцніє, Він уже незабаром почне навчати мудреців у Єрусалимському храмі, а ще незабаром Він піде на проповідь, і тому світ зміниться ще і ще раз. Ми знову вітаємося: Христос Рождається!

У декого в душі Він тільки в зачатті, у декого Він уже розвивається, як дитинка у лоні матері. Її ще не видно, але вже чути перші порухи. У декого Він уже подає перший голос, Він уже починає сам ходити, і така людина починає духовно працювати, починає вперше допомагати іншим людям, уперше свідчити про Христа своїм життям. А в декого Христос уже визрів у повноту росту, у повноту духовної досконалості, і така людина вже сама на Землі, як Христос, до неї йдуть люди, як ішли до Христа. До неї ідуть за порадою, до неї ідуть за допомогою, за молитвою, до неї ідуть для того, щоб отримати духовне зцілення, духовно оновитись, наповнитися. У кожному з нас Христос тією чи іншою мірою є, ще як маленький чи вже як великий, і це виявляється у нашому християнському житті. Подумаймо сьогодні, чи дозволили ми Христові вирости у нашому серці, у нашій душі так, як Він цього прагне. Дозвольмо Йому це зробити. Він стоїть біля дверей нашого серця і стукає. Відчинімо Йому. Дозвольмо Йому наповнити нас повнотою Духа Святого, і тоді прийде ота радість, яку ми звіщаємо в колядках: радуйся, земле, Син Божий народився, народився дві тисячі років тому у Вифлеємі, народився у кожній святій душі, яку ми знаємо, в душах угодників Божих, народжується в кожному з нас. Змінює нас, змінює наші думки, змінює наші бажання, наші прагнення. Змінюється сенс нашого життя, змінюється стержень, довкола якого ми крутимось у цьому земному житті. Змінюється все те, що раніше було для нас важливим, натомість приходить нове, істинне, світле, приходить сам Христос Бог.

Світ змінився, світ став інакшим, і кожен може долучитися до цієї зміни, до цього світла розуму, про яке співається у різдвяному тропарі. Для цього треба докласти зусилля – відкинути зло своїх думок, своїх почуттів, емоцій, своїх бажань і прийняти чистоту Небесного Младенця, щоби світло тієї святої тихої ночі засяяло в наших серцях, щоб слова, які сказав Господь: «Мир вам!» – стали суттю нашого єства. І тоді кожен день нашого перебування на Землі буде наповнений Різдвяною радістю. І тоді не тільки вуста, але й наше серце промовлятиме: «Христос Рождається!» І тоді не тільки вустами, але й серцем і усіма своїми ділами, усім своїм життям ми дамо відповідь: «Славімо Його!»

Голос того, хто кличе

Господь із безмежної ласки сподобив нас у мирі відсвяткувати цілий цикл різдвяних свят, порадіти з тієї безмежної ласки Божої, якою Господь обдарував нас, прийшовши у світ.

Оновитися... Минуло не тільки свято Різдва Господнього, але й Водохреща. Як у нас на Гуцульщині кажуть – Відорщі. Власне, я хотів зупинитися на словах, які сказав Іван Хреститель на початку своєї проповіді. Бо після свят настає період, коли людина починає багато чого переосмислювати. Той духовний капітал, який ми здобуваємо під час святкування, починає перетворювати наші душі, і ми перетворюємося самі. «Я – голос того, хто кличе в пустелі. Рівняйте дорогу для Господа», – оце нам дуже важливо усвідомити, що той, хто, за словами Ісуса Христа, був найбільший серед народжених від жінки, каже про себе, що він – голос. Він не називає себе ні пророком, ні апостолом Господнім, він не називає себе святим, хоч і є таким, він навіть не каже: «Я – Іван». Він каже: «Я – голос того, хто кличе в пустелі». Тобто він умалив себе настільки, що зник із-перед Божого лиця, але залишився провідником волі Божої, провідником голосу Божого. Він дозволив, щоб через нього Господь здійснював Свою святу волю. Кожен із нас зараз має добру нагоду стати тим голосом Божим, стати рупором Господнім для інших людей. Тут хочу зауважити одну річ. Яким же повинен бути той голос, як нам у чистоті передати оте, що хоче сказати Господь, щоб не своє додати, не від себе говорити, не свою волю людям диктувати, навіть не волю інших людей, а волю Господню? Хочу нагадати сьогодні те, як Господь з’являвся людям. Пригадаймо: в раю Господь приходив до Адама і Єви як тихий подих вітру. Пророкові Іллі Господь також являвся, коли той ховався в печері, і ми пригадуємо, що чує Ілля – грім гримить. Не це Господь. Чує Ілля – блискавки гримлять і шум великий. Це не Господь. І почув тихенький-тихенький вітерець – оце Господь! Голос Божий тихіший від найтихішого вітру, бо Христос, як говорив про це пророк Ісая, і про це згадується в Євангелії, так непомітно і так легко входить у світ, що надломленої тростини не доломить і гаснучого ґноту не погасить. Господь не понижує нічиєї волі, нікого не силує ні до чого, Він тільки спонукає своєю любов’ю, і людина, яка відчує цю любов, сама тягнеться до Господа, як оті метелики у темряві тягнуться до світла, віддаючи себе повністю тому світлу. Так і душа тягнеться до Бога. Коли Господь кличе нас, найперше треба впокоритися, заспокоїти серце своє. Той мир, який дав нам Господь, коли сказав учням своїм: «Мир мій залишаю вам. Мир мій даю вам».

Господь дав нам цей мир, його треба тільки прийняти. Відкинути все своє, свої пожадання, свої журби, свої турботи. Усе віддати в руки Господні, і тоді ми почуємо Голос Божий усередині нас. А найважливіше ‒ поруч із цим голосом ми почуємо голос інших людей, інших душ, котрі потребують нашої помочі, нашої уваги, нашого співчуття, котрих Бог послав до нас, щоб ми уділили їм частинку свого життя. Створили милостиню і так послужили Богові, бо Господь каже, що те, що зробили ближнім моїм, те зробили мені. Отож просімо у Господа, щоб у цей час, коли ще душа у приємному щемі згадує Різдвяні свята, коли ще лунає колядка, коли ми ще кажемо: «Христос Рождається!», ми почули голос Божий, віддали всі свої проблеми і турботи Господу, стали провідниками Господньої волі, і щоб кожен із нас у глибині свого серця, усім своїм єством сказав: «Я – Голос Господній, я хочу бути таким», – і Господь зробить нас такими. Наше життя наповниться змістом. Ми ніколи не будемо самотні, у нас ніколи не буде вільної хвилини, бо кожна мить наповниться Божою волею. Господь буде провадити наші стежки. Господь буде давати нам силу. Господь відкриватиме нам Себе через любов до ближнього. Через служіння ближньому, через повне віддання всього у Господні руки.

І тісто росте

Нарешті настав час, коли ми можемо підбивати невеличкий підсумок святкування 2000-ліття Різдва Христового. Багато було сподівань щодо цього свята, цього ювілею. Багато людей мали надію на те, що відбудеться велике примирення, відбудеться, можливо, навіть і об’єднання всіх християн в єдину Православну Церкву в Україні. Але події показали, що, мабуть, іще не настав той час, хоча, говорячи євангельською мовою, закваску в тісто вже вкинуто. І те тісто росте... І хліб споживатимемо вже разом у радості.

...Про події в нашому районі та про події, які діялися в Києві, де відбулася присвячена 2000-літтю Різдва Христового святкова Академія, організована нашим урядом, на якій були присутні представники всіх Церков, організацій, деномінацій нашої України. Так-от, про події в нашому районі. Найперше хочу подякувати всім, хто спричинився до коляди, бо тільки на Гуцульщині і, на жаль, тільки у Верховинському районі, за невеличким винятком у Яворові, Шепоті, ще в декількох селах, є колядники такі, які є в нас. ...І парафії сіл Криворівня та Бережниця... У Криворівні було дев’ять колядницьких партій і в Бережниці три колядницькі партії. Я хочу на цьому наголосити – неповних сто хат, а три колядницькі партії. Тому це добрий приклад для інших сіл і для Верховини, щоб ми не втратили цю традицію, а примножили її. Приємно те, що у Криворівні наймолодшому колядникові було 13 років, а найстаршому – за 80. Це також дуже гарно і приємно.

Ішли до кожної хати, несли добру вістку про Різдво Христове. Дуже добра подія відбулася у Кривополі, мені дуже приємно було це чути. Там ішли три колядницькі партії: дві від Православної Церкви і одна від Греко-Католицької. І от відбулася зустріч двох партій у центрі села. Колядники перецілувалися одні з одними, привітали одні одних і разом, вишикувавшись, як у війську, ставши в шеренгу по четверо, пройшлися селом, проколядували. Люди виходили й плакали. Слава Богу, це дуже добре, бо сьогодні найбільше зроблено, і я вірю, що відбудеться це об’єднання. Найперше самих людей, тому що ми самі себе роз’єднуємо.

Пам’ятаймо завжди: Бог один. Дух Святий один, який освячує, який дає нам життя. Не шукаймо праведності на землі, бо праведність на небі. На землі всі грішні. Так-от, я хочу подякувати всім колядникам села Кривополе за цей приклад. Приклад любові, братерства, поваги, приклад правдивого християнства. Віриться, що через рік збільшиться кількість колядників. Віриться, що у кожному селі кожен присілок матиме свою партію, і ми не загубимо цю добру традицію, а навпаки – примножимо її. І добра слава про християнську коляду, слава про колядників, які не просто йдуть повеселитися, а справді прославити Ім’я Боже. Помолитися за живих і померлих у хатах, куди їх запрошують. Вони також будуть прикладом для всіх у моральності та в чистоті, у шляхетності.

Іще хочу сказати декілька слів про святкову Академію, яка відбулася в Києві. Господь сподобив мене бути її учасником. Найбільше вразило, що нарешті почали говорити на тему, яка давно напрошується. Президент Леонід Кучма сказав, що ми повинні працювати для створення в Україні єдиної помісної Православної Церкви. Це дуже добре, бо досі про це не говорилося. Приємно і те, що минулого року президент визнав, що Церква була гнана, що здійснювалися репресії. Цей акт визнання можна вважати за акт покаяння, що є дуже добре, адже так стирається гріх і наша держава стає на шлях праведного життя, співпраці з духовенством, із Церквою. Далі виступали представники Церков в Україні та протестантської організації, зокрема християн – євангельських баптистів. Прозвучав хороший виступ їхнього керівника. Але мені дуже сподобався виступ святішого патріарха Філарета, який багато говорив не тільки про відродження нації, про відродження духовності, але й про наше національне духовне відродження, адже український на́рід, такий, який він зараз є, – це нарід християнський, нарід православний, і треба це пам’ятати. Прекрасним був виступ владики Гузара з Греко-Католицької Церкви. Він навів два приклади. Можливо, дехто чув цей виступ по радіо. Я дозволю собі нагадати коротко, про що говорив владика Любомир Гузар. Він навів два випадки. Один випадок цьогорічний у місті Дрогобичі, чимось подібний до того, що відбулося в Кривополі. Вийшли дві групи колядників. Одна від Греко-Католицької катедри, друга – від Православної церкви. І зустрілися на центральній площі міста Дрогобича. Вклонилися одні одним і, ставши разом, прославили Новонародженого Ісуса. Інший випадок, який розповів владика Гузар, – це події 1915 року. Коли була війна – Перша світова. І зійшлися на полі бою царські війська, які складалися з українців православних, і цісарські війська, які складалися з українців греко-католиків. Воювали дві держави – Росія та Австро-Угорщина, але воювали між собою українці, які належали до тієї і до іншої монархії. І ось був Великодній ранок. Вояки лежали в окопах і несміливо піднімали голови. Бо нікому не хотілося воювати тої днини. Сталося так, що поступово вони піднялися і пішли один одному назустріч. Кожен ніс із собою, що мав їсти, ті припаси, які в них були. Вони один одного привітали. Поцілували, обнялися і проспівали: «Христос Воскрес!» Це трапилося 85 років тому. Сьогодні діється подібно. Сьогодні у нас знову є ота цісарська армія, можна сказати, і та царська армія, лиш інакша – церковна. Бо є православні, які належать до Москви і, на жаль, ллють багато бруду на тих, хто до Москви не належить. Є православні, греко-католики, які обстоюють позиції проукраїнські, і, мабуть, настав час, коли треба привітатися, поділитися один із одним, хто чим багатий, і зовсім незабаром сказати: «Христос Воскрес!» І вірити, що так буде. Може, ще не цього року, але вже дехто цього року так скаже.

Наша делегація їхала в одному вагоні. Із Франківська ‒ 40 людей. Приємно було бачити єпископів греко-католицьких, православних, які вітали один одного, які колядували один одному в купе, справді, це була єдина сім’я. Господь показав, що це можливо. Що фактично вже миряться. Уже давно примирилися єпископи, примирилися священики... Тепер слово за людьми. Бо нам зазвичай важко простити один одному всі образи, яких було завдано, але це треба зробити. Повірте, нас будуть судити за тим, чи ми діти Божі, чи ні. Чи ми принесемо в цей світ плід покаяння, плід любові. Приємними були в Палаці «Україна», де проводилася Академія, урочистості після виступів, бо перша частина була офіційна. Виступали представники влади та різних організацій, потім була перерва, після якої відбувся прекрасний концерт. У ньому взяли участь артисти художньої самодіяльності та професійні митці усіх конфесій, Церков, церковні хори, камерні хори, відомі співаки, як-от Ніна Матвієнко, а також інші духовні та культурні світочі нашої України. У перерві священики спілкувалися, миряни цілували одне одного, православні Московського патріархату і Київського, греко-католицькі священики, які вчилися колись у Москві, Ленінграді, Одесі. Які колись сиділи за однією партою, спали в одній кімнаті, будучи студентами. Які служили на сусідніх парафіях. Тепер вони розділилися конфесійно, але Бог показав, що вони насправді є разом. Приємно було бачити спілкування єпископів різних конфесій. Люди вже спілкуються. Так, офіційно ще не сказали про об’єднання. Тому що Москва цього не хоче, і вона робить свій тиск на церкви, і на заході не дуже схвалюють єдину церкву на Україні. Але нам не треба зважати на те, хто що каже. Нам треба наводити порядок у власній хаті. Нам треба миритися, нам треба, як кажуть гуцули, не шукати ґудза один на однім, а справді не лукаво, але щиро простити один одного, хто чим завинив, і примиритися. Забути про ті нерозумні речі, коли говорять про якусь безблагодатність, неканонічність. Духа Святого дає Господь, а не Москва і не Константинополь, не Рим. Дух Святий дає праведність, а не хтось інший. Дух Святий освячує дари в церкві. Дух Святий дає дар молитви. Не єпископ, не патріарх, ніхто інший – Дух Святий. Тому не шукаймо князів земських. І Папа Римський, і патріарх, і єпископ, і священики – це земські князі, які несуть Боже служіння. Але це грішні люди. А Дух Святий – безгрішний, і він, Дух Святий, наповнює нас Собою. Дух Святий нас змінює. Дух Святий робить нас християнами. Завжди пам’ятаймо це. Від влади ми вже почули слово. Влада хоче, щоб була єдина Церква, а тепер слово за нами, за кожним із нас, за кожним християнином. Якщо всі християни скажуть: «Отці, ви вже примирилися між собою, коли разом святкували, коли разом зустрічаєтеся на гостинах, коли разом спілкуєтеся, тож примиріться офіційно. Примиріться в церкві. Служіть разом Службу Божу, служіть разом молебень, поцілуйтеся нелукаво». Коли священики скажуть це єпископам, коли ми всі це повторимо, тоді буде в Україні єдина Церква. Зверху то можна об’єднати. Папір якийсь написати, якийсь документ видати, але чи буде він діяльний, якщо немає любові поміж нами? Тож плекаймо у собі любов одні до одних. Настав час примирення. Настав час Божої любові. Цього хоче від нас Господь. Заради цього Він народився 2000 років тому. Славімо Його!

Перехід від холоду гріховного
до вогню Божого

Незабаром ми святкуватимемо одне з найбільших свят року. Дванадесяте свято – Стрітення Господнє. Той день, коли Господа перед Єрусалимським храмом зустріли праведний Симеон і пророчиця Анна. Коли було напророковано те, що меч болю прониже серце Діви Марії.

І справді Младенець Ісус приніс у світ і меч, і мир. Меч, який розділяє добро і зло, який стинає голову змієві. І мир, який є відображенням Царства Божого, мир душам нашим.

У народі кажуть, що цього дня, на Стрітення, зустрічається зима з весною. У цьому є глибока символіка. Це перехід від мертвої зими до живої весни. Це перехід від холоду гріховного до вогню Божого, і кожен із нас у це свято може подумати про себе, про свою душу. Чи відбувається ця зустріч у нас, чи відкриваємо своє серце для того, щоби благодать Божа ввійшла в нас у повноті і діяла? Чи ми дозволяємо Богові змінити себе? Розтопімо морозну кригу гріховності нашої, нашої нечутливості, нашого небажання пізнавати істини Божі. Якщо дозволяємо це робити, тоді Стрітення стає для нас важливим. Тоді ми справді спішимо до того Немовляти, яке тільки-но недавно народилося. Чому ми і вітаємось аж до Стрітення: «Христос Рождається!»? Це оті перші сорок днів від народження, коли дитинка ще малесенька, коли ми ще тішимося новонародженим. Ми повинні докласти багато зусиль, щоби це не пройшло попри нас, щоб і ми прийняли Христа на руки. Щоб ми сказали, що готові понести разом із ним Хрест. Готові поспівчувати Діві Марії. Готові вести християнське життя.

Боже, поможи нам у цьому. Щоб наше життя не стало марним. Щоб народжений Христос народився у серці нашому. І щоб ми змінилися так, як Христос змінив світ. Щоб ми були з Ним і в Його земній дорозі, і в стражданнях, і у воскресінні, і в житті вічному.

Помагати Христові нести Хрест

Сьогодні Прощена неділя. Сьогодні закінчується період між Різдвяними святами і початком посту. Сьогодні кожна християнська душа готується до завтрашнього дня, коли ми допомагатимемо Христові нести Хрест. Власне, це і є головна мета посту.

Так як Господь сорок днів перебував у пустелі, так і ми готуємося, щоби возсіяти світові світлом Христового Воскресіння. Сьогодні дуже багато говорять про Бога, про християнство, про хрест. Люди мають дуже багато знань, дуже багато книжок читають. І все-таки ще раз задумаймося, що спонукало Ісуса Христа, Сина Божого, до розп’яття? Відповідь одна – любов до людини. Любов до людини впалої, любов до людини, яка втратила вічність, любов до людини, яка через гріхопадіння повинна вічно страждати. Власне, ця любов і дала Ісусові сили на розп’яття. Звідси й випливає основний зміст християнського посту.

Для чого ми постимо, для чого утримуємося від їжі, від напоїв, що звеселяють, від гостин, від веселощів, від вільного проведення часу? Для одного – щоби більше полюбити ближнього. Що є спільного між цим постом, утриманням від тілесної насолоди? Те, що людина тільки тоді зможе полюбити свого ближнього, коли побачить його вглибині. Не зовні, як він виглядає, у що він одягнений, що він робить. А з глибини єства: чому людина є такою, чому вона робить певні вчинки, чому вона говорить ті чи інші слова. Що спонукає її до цього. І для того, щоб змогти побачити іншу людину, треба самому зануритися в себе. Бо коли ми живемо зовнішнім життям, то ми й людей бачимо тільки зовні. Коли ми трішки глибше замислимося над життям людини, то відчуємо її думки, почуття, переживання. Коли ми в собі шукаємо причини своєї недосконалості, ми зможемо відчути цю причину і в іншому. Тож навчившись дивитися на себе зсередини очима Божими, ми й іншу людину також зможемо бачити зсередини очима Божими. Слід навчитись дивитися на людей не просто байдужими очима, яким усе одно, що то за людина, як вона живе. Не дай Боже нам дивитися очима ненависті, зверхності, але дивімось очима любові. І тоді зможемо побачити людину в глибині її серця, тоді ми зможемо їй поспівчувати, допомогти, почути. Просто помовчати з нею, нічого не говорячи. Деколи таке мовчання може бути вагомішим за будь-які слова. Тоді ми так сприймемо ближнього. Тоді ми уподібнимося до Христа, тоді ми будемо здатні на акт любові, який проявиться в нашій мертвенності. Як Христос віддав себе за нас, так і ми під час посту маємо навчитися віддати себе за інших, пожертвувати собою, своїм спокоєм, достатком, деколи здоров’ям, часом. Деколи талантом.

Те, що Господь дарує нам так щедро, віддати ближньому. Завтра розпочинається піст. Попрацюймо кожен над собою, загляньмо в себе, побачмо свої недоліки. Розчищаймо чагарники своїх душ. Для цього застосовуймо всі засоби, які дала Церква: піст, молитву, мовчання, утримання від будь-яких розваг, Служби Божі. Пам’ятаймо, що мета одна – очиститися. Відчути ближнього, його біль, страждання, потребу допомогти всім, хто потребує нашої помочі. Оце є справжній піст. І тоді Господь прийде до нас, тоді Господь дасть нам сили, тоді всі земні турботи, які трапляються, Господь візьме на Свої плечі. Він їх понесе, Він їх спалить Своєю любов’ю, Він їх перетворить на добро Своєю силою, і тоді ці дні чотиридесятниці – дні посту – справді завершаться для нас світлим воскресінням. Дай Боже всім нам, щоб через сім тижнів кожен із нас усім єством проспівав пісню Богові: Христос Воскрес! Сьогодні, дорогі браття і сестри, я хочу попросити у всіх Вас прощення за всі свої гріхи перед Вами в думках, в словах, у ділах, за недбальство, можливо, нещирість, за все те, що я зробив не так, як того хотів Господь. Простіть мені й помоліться, щоб Господь мені простив провини мої. Дякую Вам.

Це жертва любові, милості й доброти

Із Божою поміччю ми прожили вже майже половину благодатного часу Великого посту. Сьогодні Хрестопоклонна неділя. Але спочатку я хотів би відповісти на ваші запитання, які ви ставили у різних випадках і формах. Найбільше їх стосується питання їди. Що можна їсти у піст? Я колись багато говорив про це. Сьогодні скажу вам одне: для мирянина піст не є строго регламентований. Це тільки у монастирі є свій давній устав, свої традиції, як постять монахи, і то у кожному монастирі по-різному. А для нас, мирян, Господь дає свободу вибору. Кожен із нас постить у міру своїх сил. Але одна умова – час посту має відрізнятися від часу, коли посту немає. Тобто повинна все-таки бути різниця.

Друге питання щодо музики: яку музику можна слухати в піст і які пісні можна співати у піст. Відповідь випливає із самого змісту посту. Зміст посту полягає у гармонізації наших почуттів, емоцій. Тому в часі посту можна слухати музику, яка заспокоює, допомагає ввійти в себе, розібратися у своїх почуттях, думках, бажаннях, яка справді допомагає молитися. Це може бути класична музика, це може бути духовна музика, яка не збуджує, а навпаки, заспокоює, гармонізує душу. Звичайно, у Страсний тиждень, Страсну П’ятницю, у день розп’яття Ісуса Христа, ніяку музику слухати не можна, а в решту днів можна слухати ту музику, яка допомагає зберігати душевний спокій. Які пісні можна співати? Це пісні церковні, духовні, і якщо піст припадає на святкування пам’яті Тараса Шевченка – нашого пророка, то українські пісні, які співаються в цей час, не є гріхом, тому що ми прославляємо в образі Шевченка справді Божу людину, яка була пророком нашого українського народу. Яка віддала все своє життя, щоб сьогодні ми з вами були свідомими українцями. Християнами. Сам Шевченко був глибоко віруючою людиною, тому в таких випадках можна співати народні пісні.

Піст дуже любить міру в усьому: в їді, в мові. У співі, в роботі повинна бути гармонія, золота середина, як цього навчав цар Соломон. Тому що нас і Церква, і святі отці застерігають: не судіть інших. Якщо хто їсть непісне, то для Бога не їсть, якщо робить якусь роботу для Бога. Робить – тобто завжди повинна бути якась міра, яку диктує наше сумління, наш духовний досвід, наше бажання догодити Богові й удосконалити себе. Стати кращим за час посту.

Сьогодні Хрестопоклонна неділя. Сьогодні ми кланяємося Чесному Хресту. Я хотів би сказати декілька слів, що означає вклонитися Хрестові. Бо ми співаємо: «Хресту Твоєму вклоняємося, Владико, і Святеє Воскресеніє Твоє славимо». Ми поклоняємося Хресту, вклоняємося жертві, яку приніс Ісус Христос. А чим є жертва, яку приніс Христос? Це жертва любові, милості й доброти. Господь нас судитиме по любові, і якщо ми кланяємося розіп’ятому, то ми кланяємося розіп’ятій любові – тій, яка віддала себе за нас. І дуже важливо, щоб після тілесних поклонів, коли ми схиляємо свої голови і коліна, ми і в житті своєму поклонилися. Як? Принісши себе в жертву. Офірувавши себе іншим. Своє вміння, таланти, свою любов, своє терпіння послужити один одному. Бо так і Господь казав, що по тому впізна́ю вас, що ви діти Мої, як будете мати любов між собою. Це найголовніше, чого хоче від нас Господь і що ми можемо офірувати, – нашу любов до ближнього. А в любові до ближнього пізнається і любов до Бога. Пам’ятаймо завжди, що всяке зло чи зло окремої людини, чи сім’ї, чи всього народу викорінюється тільки любов’ю, молитвою і самовіддачею. Оце є ліки, які допомагають кожному з нас залишатися християнином. Будьмо уважні одні до одних. Несімо хрест один одного. Сильні допомагаймо слабким. Це дуже важливо. Якщо ми зможемо жити в такий спосіб, якщо ми зможемо з Божою поміччю змінити себе для такого життя, оце і буде, власне, те, що хоче від нас Господь. Тому замислімся, як живемо, для чого живемо, які наші цінності в середині посту? Як ми пройшли першу половину? Який маємо душевний стан? Чи примирилися, чи простили, чи попросили: Господи, зміни мене, я хочу стати інакшим? Я хочу до Тебе уподібнитися, я хочу нікого не осуджувати, я хочу всім прощати. Я хочу з грішником розділити його гріх, щоб не осудити людину. А й справді: не бачити гріх у іншому і своєю молитвою допомогти цій людині. Щоб разом понести хрест, бо кожне моє погане слово, кожна моя погана думка, кожен мій каприз і незадоволеність іншими – це додатковий тягар на Твої плечі. Господи, прости мені за це і дай мені сили виконувати волю Твою у смиренні, в любові та в самопожертві. І хай нам Бог у цьому помагає.

За все треба відповісти

Милостивий Господь сподобив нас Своєї ласки дожити до цього дня. І кожен із нас має сьогодні добру нагоду стати перед Божим лицем. Сьогодні радісне свято і ми можемо ним радіти. Сьогодні закінчився піст, але завтра розпочнеться Страсний тиждень. Сьогодні кульмінація радості, але ми ще не знаємо, можливо, не відчуваємо того, що завтра доведеться себе упокорити. Завтра доведеться дати відповідь, ніби відповісти за ту радість сьогоднішнього дня.

Християнство – це радість. Християнство – це світло. Християнство – це воля. Християнство – це життя. День входу Господнього в Єрусалим є повнотою всього цього в земному розумінні. Христос в’їжджає в Єрусалим. В’їжджає як цар, як правитель. Його вітають люди, кидають пальмові гілки, квіти, одяг під ноги осляті, на якому їде Спаситель. Його вітають криком: «Осанна!» Цим вигуком навіть царя не завжди вітали. Він означає «слава на висоті». Тобто не просто слава, а на небесах слава.

Христа величали. Це була радість земного людства. Всі думали: аж відтепер зміниться життя. Цей чоловік стане нашим царем. Він поміняє владу, змінить уряд, він поміняє керівників на місцях, він запровадить нові закони. Він поставить таких людей, які виконуватимуть ці закони, і ми житимемо по-іншому. Це не просто цар, це той, хто вчить високоморальному життю. Це той, хто зцілює хворих, воскрешає померлих, звершує чудеса, ходить по воді, годує голодних. Це той цар, про якого можна тільки мріяти. Але в уявленні людей це тільки земний цар, який задовольняє їхні земні потреби, хоча дає заспокоєння душі й тілу. І ось люди радіють і тішаться. Але мине всього-на-всього декілька днів і люди про цього ж царя скажуть замість «Осанна» – «Розіпни». Чому скажуть? Бо не виправдав сподівань, не став царем, не поміняв уряд, не поміняв владу, військо, не дав нових законів на землі. Не взяв владу у свої руки, не почав керувати. Хоча біля Нього все ті ж здорові, які були хворими, рівні, які були кривими, ситі, які були голодними, одягнуті, що були голими. Це ті самі люди, які ще декілька днів тому Його славили, а тепер кажуть: «Розіпни», – ніби затуманені. Затуманені тією гріховною людською недосконалістю.

Сьогодні ми з вами радіємо. Справді є чому радіти. Сьогодні вже логічно завершується піст. Сьогодні ми вже логічно дійшли до вершини посту. Христос до нас приходить, приходить як людина. Він змінив наше відчуття, дав нам повноту всього того. І ось тут настає той маленький екзамен. За все треба відповісти. Або сказати Христові: так, я з Тобою не тільки в радості, не тільки на вершині, на висоті, але й тоді, коли ідуть випробування. І чи встоїмо?

Саме тому Великий піст поділено ніби на дві частини. Перша – це шість тижнів посту, і піст закінчується. Власне, сьогодні він уже закінчився, але завтра починається Страсний тиждень. Якби люди не розіп’яли Христа, не було б Страсного тижня. А так ми самі його спричинили зневагою до Спасителя, і тому мусимо його пройти, пережити, підготуватися до того, щоб пережити смерть і страждання. І аж тоді вже повторно знову восторжествувати. Але восторжествувати вже інакшими, зміненими. Не тільки дякувати Богові за земне як найманці, як бізнесмени, як торговці. Господи, ми Тобі свічечку, а Ти нам щось узамін. А восторжествувати як діти, змінені, які нічого від Бога не просимо, тільки дякуємо та хвалимо. Тому що все, що нам потрібне, ми вже отримали, ми вже маємо сьогодні. Незалежно від того, чи ми так думаємо, Господь нам усе дав, і більшого в цей час не потрібно. Зміниться час, зміниться наш внутрішній світ, наше уявлення про дари Божі, і ми зрозуміємо, чому Господь давав нам одне, а іншим не давав або навпаки.

Сьогоднішній день – це наука кожному з нас про долю справжнього християнина. Кожен, кому заспівали «Осанна», обов’язково почує «Розіпни». Кожен! Ніхто не пройде повз це. Нікого не мине ця чаша. Якщо людина справді є християнином. Якщо нас похвалять за одне, то знайдуться темні сили, які нас за цю похвалу принижуватимуть і ганьбитимуть, і це треба прийняти з подякою, навчившись від Христа.

Завжди після великого торжества, після феєрії настає час приземлення. Саме цей час треба прийняти з подякою: перетерпіти, подивитися правді в очі, оцінити все реально. Коли ми це зробимо, ми станемо інакшими. Ми станемо такими, якими нас хоче бачити Господь. Якими Він готує нас стати. Такими, які можуть ввійти в царство Духа. Тому радіймо сьогодні Христові, славімо Христа, дякуймо і готуймося до переміни, до якої нас кличе Господь. До зміни земних цінностей на цінності духовні, зміни земної слави на славу духовну. Для переборення земних страждань, які перетворяться в торжество і блаженство духовне. Нехай Господь усім нам додає сил. Осанна на висоті, благословен, хто йде в ім’я Господнє.

Земля також захворіла

У народі поширений вислів: «Бог прощає завжди, людина прощає деколи, природа не прощає ніколи». Як на мене, цей вислів дуже важливий для розуміння місця людини в природі. Розуміння взаємин Творця, людини і природи, взаємозв’язку між ними. Тема прощення стосується людської гріховності, бо якщо немає провини, то немає чого прощати. Тобто тут говориться про людський гріх. Світ, сотворений Богом, не має в собі недоліку. Він божественний. Це людина вносить у нього негативні елементи. Людину як вінець природи, як вінець Божого творіння наділено особливою владою. Їй дано міняти світ. Людина міняє світ на добре. Погіршуючись, людина змінює світ до гіршого. Адже ми з вами знаємо зі Святого Писання, що через падіння Адама і Єви, тобто гріхопадіння людства, земля також захворіла. Захворіла смертю, захворіла хворобами, захворіла недосконалістю. Але Бог прощає завжди, коли ми про це просимо і маємо щире прагнення навернутися.

Людина прощає деколи, прощає той, хто усвідомив себе як людину Божу, хто щиро прагне жити в любові, хто розуміє, що провина інших людей – це їхня несвідомість, бо свідомо люди не можуть грішити. Вони просто затуманені ілюзорністю. Як Христос казав на хресті: «Отче, прости їм, бо не розуміють, що роблять», – так само коли проти нас хтось має якусь провину, її заподіяно в стані неусвідомлення, коли людина не розуміє, що вона робить.

А природа не прощає ніколи. Це говорить про те, що наш гріх суперечить законам, за якими живе природа. Тому будь-який гріх, навіть якщо його вимолено у Господа, якщо його простила людина, має наслідок, наслідок природний. Тому немає жодної гріховної дії, тобто дії протизаконної, проти законів природи, яка залишилась би без покарання. Але карає не Бог, як каже апостол Павло, а самі себе караємо. Тому що самі порушуємо закон, вкладений у нас.

Ось, скажімо, в народі є таке популярне прислів’я: «Об’їдання до хвали Божої не належить». Ми часто говоримо це на храмі (святкуванні, застіллі), на весіллі, коли об’їмося, і тоді так говоримо – тішимо себе, сміємося з цього. Але кожен знає, що після об’їдання є проблеми із травленням, із печінкою. Тобто справді не Бог нас карає, а самі себе караємо, змушуємо свої органи мучитися. Переварювати той надлишок їжі.

Скажімо, кожен знає, що перелюб, блудодіяння також негативно впливають на здоров’я. І це знають усі, про це свідчить офіційна медицина. Тому-то застерігають від позашлюбних стосунків, і молодь застерігають від передчасних статевих стосунків, бо знають, що це руйнує організм. Байдуже життя руйнує організм. Скільки разів людина вже потім, після гріхопадіння, коли відчуває на собі хвороби, думає: даремно то робилося. Каже: от молодість нерозумна, вітряна. Не думається, а робиться. Чи, скажімо, людина живе нечисто – краде чи робить беззаконня етично-морального плану. І коли відчуває, що її можуть за це покарати, перебуває у страху, у постійному страху. Краде чи робить інші прогріхи і, перебуваючи в цьому стресовому стані, доходить до неврозу. Настає розлад нервової системи, який спричинює інші хвороби. Не Бог карає, самі себе караємо. Чи, наприклад, у людини є заздрість.

Тепер. Сьогодні і зараз. У цей момент. На цьому місці. Людина приймає зараз. Дякує Богу за все те, що має. Господь дає їй іще більше. Тому що Господь каже: хто вірний у малому, тому довіриться велике. Якщо людина нарікає, заздрить, бунтується, вона сама не має спокою і, замість того, щоб знайти вихід із ситуації, ще більше в неї вгрузає, чим ще більше сама себе погіршує. Сама придумує негативні явища, наслідки, і вони стаються. Людина стає залежна від того зла, гніву, заздрощів. У неї порушується обмін речовин. Ми знаємо, що коли людина перебуває у гніві, це впливає на жовч. Людина справді зеленіє, бо відбувається виділення жовчі в кров, якщо людина дуже запальна, неспокійна, надто емоційна. А Господь говорив про мир душевний, який має бути. Надмірне виділення адреналіну в кров також збиває баланс в організмі. Я тепер не вникатиму глибше в ці подробиці, цих прикладів достатньо, щоб зрозуміти, що не Бог нас карає, а ми самі караємо себе, коли руйнуємо нашу природу своїми гріховними діями.

А що робити, якщо людина вже согрішила, якщо людина вже має за собою цілий ланцюг гріхів і відчуває, що вчинений у молодості гріх спричинив її теперішні проблеми зі здоров’ям? Що робити і як виходити із цього становища? Пам’ятаймо завжди, що Господь, наш Бог є не Богом мертвих, а Богом живих, і Він сам каже: «Я не до здорових прийшов, а до хворих». Господь може нас оздоровити. Якщо людина навернеться і почне шукати гармонійних взаємин зі світом, гармонійних взаємин частин свого тіла, тобто духу, душі, щоб була гармонія всередині кожного з нас між тілесними потребами, між душевними пориваннями, між духовним наповненням.

Коли людина прислухається до совісті, вона знаходить мир у душі. Вона той мир переносить на взаємини з ближніми. І поступово зникають неврози, психічні розлади, зникають причини постійного неспокійного стану. А це гармонізує внутрішню роботу організму. Людина впорядковує своє мислення, почуття, емоції, перестає чинити гріх тілесний, чим справді гармонізує себе. Церква та святі отці вчать не перегинати палицю ні до більшого, ні до меншого. Поступово відбувається гармонізація. Не забуваймо, що Дух Святий, який сходить під час молитви, який сходить тоді, коли людина відкривається Богу, очищує всяку скверну, є джерелом життя. Взаємодія всіх наших клітин, все, що діється в нашому організмі ‒ завдяки життєдайній енергії Духа Святого. І Дух Святий здатний оновити все. Дуже часто ми бачимо старих людей, дуже похилого віку, які постійно перебувають у молитві. Їхні лиця не є темними, хоча вони й старечі; ці обличчя не молоді, але ніби омолоджені. Просвітлені. Справді, це Дух Святий оновив їх, Дух Святий омолодив їх.

Інколи молода людина, яка живе гріховним життям, має гірший вигляд від того, хто старший літ на 20-30, бо та людина живе з Богом. У ній Дух Святий перебуває і Він оновлює весь організм. Це також треба знати, щоб не впасти в надії, у вірі. Господь оновить, воскресить. Скільки було таких випадків, фактів, і ми їх знаємо. Оздоровлення від важких недуг після молитви, після того, як людина змінювала свій спосіб життя. Коли вона справді наверталася до Господа не тільки словами, але й усім своїм єством, любила Бога і душею, і тілом. Тобто почала жити і тілесно правильно. Пам’ятаймо про це. Тому навіть те, що нам природа не простила і що ми вже відчуваємо, Господь може поновити, якщо ми щиро до Нього навернемось і будемо виконувати Його волю. Жити за тими неписаними законами, які діють у Всесвіті. В основі цих законів є любов, мир і пожертва себе іншим. Господь сказав: що зробите ближнім моїм, те і Мені зробите. Просімо у Господа розуму, просімо вгамування наших почуттів, просімо тілесного здоров’я, щоб робити добрі діла. Бо тільки для цього Господь відновить усе те, що ми втратили. Хай Божа поміч буде завжди з нами. Будьмо здорові і тілом, і душею, а найголовніше – духом.

Уміти порадіти зі всіма

Ось і настала післявеликодня пора, і цей час збігається з часом буяння весни і з часом великої напруги, напруги в нашому житті, але напруги радісної, напруги творчої. Подібно до того, як під час Великого посту ми готувалися до Великодня, накопичуючи сили для життя духовного, для повноти радості Воскресіння Господнього, ішли крізь терня до зірок. Так у післявеликодній час Господь дає нам можливість реалізовувати цей капітал духовний, реалізовувати його в радості. Подібно до того, як природа, набравши сили перед воскресінням та оживленням, після оживлення реалізовує ці сили: у листі, у цвітінні, в зав’язуванні плодів, у переборенні природних умов; так само й людина, прийнявши благодать воскресіння, прийнявши силу воскресіння, має реалізувати ту силу, має дати її світові.

Святі отці високо цінують таку духовну якість, як пасхальна радість. Це постійний стан радості того, що Христос воскрес. І ця радість, ця сила допомагає переборювати життєві труднощі. Додає сили на земному шляху.

Минули Великодні свята, і ми все більше охолоджуємося від того святкового настрою. Нас починає поглинати буденне життя, буденні справи. Апостол Павло застерігає: «Не пригашуйте духа!» Тобто не занедбуйте дарів, які Господь дав вам, а найбільший – дар радості. Адже заради цієї пасхальної радості, радості Воскресіння, Господь пішов на страждання. Бо все творіння, створене Богом, створене задля радості, задля щастя.

І ось людина в повноті стає християнином, не тільки вміє співстраждати і може це робити, але й уміє, хоче і всіма силами радіє разом із Христом. Радіє разом із Богородицею, радіє разом зі святими і не просто радіє чуттєво, емоційно, а радіє своїм життям. Тобто творить. Ми бачимо у своєму житті, що нам приносить радість процес творчості, коли ми створюємо щось нове, робимо якусь нову роботу і бачимо результат. І маємо насолоду від тієї втоми, від праці. Так само й духовна радість буде тоді, коли ми вкладатимемо в життя те, що Господь дав нам. Реалізовуватимемо ті дари і таланти.

Часто говорять про те, що великим даром є дар порадіти з іншими людьми. Нам легше співстраждати з тим, у кого горе, в кого біда. Навіть якщо ця людина не є нашим приятелем, навіть якщо відносини з цією людиною у нас не є дружніми, поспівстраждати легше. Але якщо в людини, яка є нашим неприятелем, до якої відчуваємо антипатію, трапляється якась радість, то, як правило, у нашій душі збурюються або заздрість, або протест, навіть гнів. Чому ця людина така погана, а Господь ще й дає їй життєві радощі? Ось у цьому й полягає християнство – вміти порадіти зі всіма. Навіть із тим, хто нам неприємний, навіть із тим, кому ми, можливо, і зла не бажаємо, але й радості не дуже хочемо. От у цьому висота християнського життя.

І саме тому після Пасхи, після Великодня так багато радісних піснеспівів. Так багато радісних молебнів. Тепер у всіх церквах правляться маївки в середу, п’ятницю, в неділю після Служби Божої, як у якому селі, як у якій церкві. Ми співаємо радісні піснеспіви на славу Богородиці. Подібно до того, як у ті дні (середу, п’ятницю, страсні дні), коли ми співстраждали з Матір’ю Божою, ідучи з її Сином Хресною дорогою, тепер радіємо разом із Нею, радіємо воскресінню Її Сина. Радіємо воскресінню всього живого на землі. Бо з Воскресінням Христа воскресло життя, воскресла наша надія, наша віра, наша любов.

Блаженна та людина, яка навчилася і зуміла глибиною свого серця, глибиною свого єства співстраждати, нести тягар. Блаженна та, котра вміє і порадіти. Адже ми знаємо, якою великою є радість господарів, коли, готуючи весілля, вони бачать запрошених гостей, які йдуть великою юрбою до них на свято. Ці гості були помічниками, співносіями тягаря приготування до того весілля, до тієї радості. Якби, підготувавши весілля, ці гості не прийшли, то ту велику подяку і радість від приготування змінив би тяжкий смуток і тягар того, що не відбулося повноти радості, повноти щастя. А коли ці гості приходять, вони, будучи співносіями тягаря, стають також співрадісними співучасниками торжества. Так само й Господь хоче нас бачити і прагне нашої помочі в час страждань, під час несіння хреста і хоче нас бачити разом повнотою в час радості воскресіння, прославлення Матері Божої, Син якої врятував світ.

Тому зберімо в собі сили і в ці дні також громадою підімо до храму Божого, подякуймо Матері Божій, радіймо з нею, як ми йдемо на весілля радіти з молодими, з батьками. Ідімо до Отця Небесного, ідімо до Матері Божої радіти з ними, радіти новому життю, яке розпочалося після Воскресіння. Вчімося приймати радість інших людей, давати радість іншим людям. Особливо тим, із ким ми ще до кінця у глибині душі не примирилися, в цьому й буде наше свідчення Воскресіння Господнього, життя з Ним.

Тож славімо Бога і молитвою, і словами своїми, і думками, а найголовніше – своїми діями, своєю радістю від того, що Христос Воістину Воскрес!

Насправді проповідує не Його

Сьогодні Свята Церква під час богослужіння згадує євангельську оповідь про розмову Ісуса Христа із самарянкою біля колодязя. У тій розмові самарянка промовляє до Ісуса: «Ось Ви говорите про те, що Богові треба поклонятися в Єрусалимі, а наші предки, наші батьки говорять, що тут на горі Герасим у Самарії». І Господь відповідає їй дивними словами, що надходить час, коли ні ви, ні ваші батьки, ніхто не поклонятиметься ні тут, ні в Єрусалимі Богові, але поклонятиметься в Дусі та в Істині.

Який зміст цих слів? Що це означає? Чи це означає, що вже ніякі святі місця не матимуть значення? Чи це означає, як це трактують деякі релігійні організації, що вже не потрібно буде провадити богослужіння? Що означає поклонятися Богові в Дусі та в Істині? Насамперед те, що будь-яке місце на землі гідне для поклоніння на ньому Богові. Де б людина не перебувала, вона може славити Бога. Вона може приносити Йому свої прохання. І тому по всій землі приноситься безкровна жертва на Службі Божій, на святій Літургії, на всіх материках нашої планети, в різних народів. Приноситься Служба Богові, бо місце не має значення, має значення людина, яка служить Богові. Що таке Дух та Істина? Господь сам каже про себе, що Я є Істина. Тобто той, хто сповідує Ісуса Христа, той, хто виконує заповіді, чинить це на спомин про Нього. Приносьте безкровну жертву перетворення хліба в тіло Господнє, а вина в кров Ісусову. І той, хто робить це з вірою, вже поклоняється Богові в Істині.

Що ж означає поклонятися в Дусі? Дух Святий дише, де хоче, тобто скрізь, Він присутній скрізь. Людина може бути в кожному місці прилучена чи, як ми кажемо під час богослужіння, стати причасником Святого Духа, набратися Його часточки. Справжня людина в Дусі – це та, яка приймає Духа Святого, яка живе в Ньому. Пригадується, коли Ісус Христос ішов із учнями полем у Самарії, самаряни їх не прийняли. Тоді брати громові Іван та Яків сказали: «Господи, зішлім на них вогонь небесний». А Христос відповів: «Не знаєте, якого Я Духа». Господь, кажучи, якого Він є Духа, мовить: «Навчіться від Мене, бо Я смиренний і тихий серцем, і знайдете спокій душам вашим».

Тобто Дух Божий, той, у якому мають поклонятися, – це і є смиренна мудрість і тиша серця. У цьому поклоніння Богові. Пригадаймо Старий Заповіт, коли пророк Ілля молився до Бога і просив про те, щоб Господь з’явився йому. Тоді Господь ніби наближається до серця Іллі: спочатку був грім, блискавка, землетрус, але не в цьому Господь, а коли був тихенький подих вітру ‒ в ньому Господь. Господь приходить до людини, як тихий подих вітру. Ледь помітний, який приносить прохолоду, приносить заспокоєння. Саме так Господь спілкувався з Адамом і Євою в раю, саме так Він і тепер спілкується з людьми, які наближаються до Нього. Як тихий подмух вітру в глибині нашого серця. Тому якщо ми хочемо відчути спілкування з духовним світом, спілкування з Христом, спілкування з ангелами своїми, святими, чиї імена ми носимо, чиї імена призиваємо під час молитви, ми маємо втихомиритися, знайти внутрішній спокій, щоб наша душа була подібна до дзеркала води, якого не порушує жоден вітер, і коли ми подивимося в те дзеркало, можемо бачити своє справжнє відображення. А коли те дзеркало порушує вітер чи щось інше, на ньому є хвилі, тоді зображення спотворене. Так само й людина, яка виконує богослужіння, зовнішнє поклоніння Богові. Якщо в її серці немає миру, якщо воно не втихомирене, не смиренне, вона бачить спотворене зображення себе самої, спотворено бачить і розуміє Бога. І, сама того не відаючи, нібито проповідуючи Бога, насправді проповідує не Його, і Христос про це попереджав, коли посилав апостолів на проповідь. Він казав, що вас убиватимуть з думкою ніби служать Богові. Так само й тепер є багато людей, які, нібито воюючи за Бога, чинять зло, ображають або навіть завдають людям фізичного, морального болю, відбивають людей від любові, від прощення, ведучи міжконфесійні війни, якісь нерозумні суперечки про Бога. Пам’ятаймо завжди: про Бога не сперечаються, це нетактовно. До Бога моляться, Бога шукають, із Ним спілкуються в тиші серця.

Пам’ятаймо ці Христові слова, які Він сьогодні промовляє самарянці, що настане час (а він тепер уже є), коли ні в Єрусалимі, ні в якомусь іншому місці, а в Дусі та Істині кожен поклонятиметься Богові. Шукаймо цього Духа Божого. Духа смирення, тиші, чистоти. Шукаймо істини. Сам Христос казав: «Я смиренний і тихий. Навчіться від Мене і знайдете спокій душам вашим».

Ми сліпонароджені

Сьогодні Святе Писання звіщає нам подію, під час якої Господь повернув зір сліпонародженій людині. Є один дуже важливий момент, на якому в цій євангельській оповіді варто зупинитися. Учні питають Учителя: «Господи, хто згрішив: він чи батьки його, що цей чоловік народився сліпим?» І Господь відповідає: «Не згрішив ані він, ані його батьки, а щоб діла Божі з’явились на ньому».

Цей уривочок Святого Писання є важким для розуміння, тому що традиційно ми говоримо, що всі біди наші через наші гріхи, через наших предків. І якщо протягнути цей ланцюжок до першопочатків, то всі проблеми земні від падіння, від первородного гріха Адама і Єви. І тому будь-яка біда якоїсь людини є не її покаранням, а бідою всього людства. Проблема цього сліпонародженого чоловіка є проблемою всіх людей, які довкола нього. Легко сказати: ти згрішив, тому тепер карайся. Згрішили твої батьки – карайся тепер, хай вони тобі допомагають, це їхня вина. Тому Господь каже: ніхто не згрішив, тобто ніхто не є особисто винним, але щоб діла Божі виявились. А які діла, Господь пояснює нам у наступній фразі, яку читаємо у Святому Писанні. Ми мусимо виконувати діла Того, Хто послав нас, аж поки є день. Ми мусимо надавати поміч тим людям, які є в біді, а це всі ми. Бо немає на землі людини, яка не мала би проблем. І якщо ми так розумітимемо наші земні тягарі, тоді ми зможемо допомагати одні одним, як каже апостол, носячи тягарі один одного. Тим і виконаємо закон, бо зараз день – день приходу Христа. Бо каже Господь: надходить ніч, коли ніхто нічого не зможе зробити. Це буквально той час, коли з Христа знущалися і здавалося, що все, Його справа загинула, не буде послідовників, усі Його зреклися. Це стосується кожного з нас, коли приходить до нас час падіння віри нашої. Коли нашу душу обіймає відчай, і нам тоді дуже важко жити з Христом, жити у світлі Христовому. Тому Христос і каже: доки Я у світі, Я – світло світу. Але Господь сказав також тим, хто вірить у Нього: «Я з вами вічно». Тому Він ‒ світло вічне для тих, хто вірить у Нього, і тому ті, хто перебуває в цьому світлі, можуть просвітитися, прозріти. Кожна людина є сліпонародженою. Первородний гріх робить нашу душу сліпою, робить сліпим наше серце, наш розум. Ми сліпонароджені, Христос прийшов на землю, щоби виконати волю Того, Хто Його послав, щоби прославити Бога. Бо кожна людина потенційно може повернутися в Царство Боже. Кожен із нас є хворим, сліпонародженим не тому, що згрішили ми чи батьки наші. Тому що все людство є гріховним, і зіпхнути вину на когось одного просто було би нечесно, і це стало би перепоною до спасіння. Тому ми визнаємо нашу спільну вину, бо Адам і Єва – це ми з вами, це вся жіноча і чоловіча природа людства. Оскільки людина так може мислити, тоді вона має надію на спасіння, вона має надію на те, що Христос дає нам поміч і, надіючись на те, що ми чекаємо тієї помочі, Христос дає нам її, а ми ту поміч приймаємо. Господь плюнув на землю, тобто видимо вдихнув тим плювком у земний порох Духа, оросив, змочив його водою. Змастив очі сліпому і сказав: «Іди, вмийся в купелі Силоамі, що означає посланий». Тобто стань моїм посланником, і ти прозрієш.

Кожен із нас є порохом земним, і Господь хоче вдихнути в нас Духа Свого. Господь хоче оросити ту мертву землю, якою ми часто є, росою небесної благодаті, вологою Свого єства, як орошується земля мертва. Щоб ми прозріли, щоб ми принесли плід Богові на прославу. Варто над цим сьогодні замислитися, що ми всі сліпі, але всі можемо прозріти тільки при помочі Божій. А для цього треба прийняти Його поміч, стати Його посланником, і тоді ми станемо видющими, зрячими і почнемо жити новим життям, і через нас це світло Христового воскресіння, світло прозріння приходитиме до інших людей, які також зі своєї сліпоти від народження стануть зрячими. І коли кожна людина визначиться, з ким вона: зі світлом чи з темрявою, коли всі, хто прагне Бога, оберуть світло, тоді й настане другий прихід Христа у повноті, бо Він прийде вже не в тілі, а в Дусі, який усе животворить і все просвітлює.

Чи приймаємо ми тягарі інших?

Цими днями Свята Церква перебуває у святкуванні Пресвятої Тройці. Співаються піснеспіви, і ці дні знаменують початок нової епохи, яка розпочалася після П’ятдесятниці, після Дня Пресвятої Тройці, дня зішестя Духа на апостолів і тих, хто зібрався разом із Матір’ю Божою, щоб прийняти Духа-утішителя, якого обіцяв Христос.

Свята Церква, святі розділяють три епохи в явленні Бога людині. Епоха Бога-Отця – Старий Заповіт, епоха Сина, коли Христос був на землі, епоха Духа Святого ‒ від зішестя Святого Духа в день П’ятдесятниці до кінця віку цього, а фактично до безкінечності. Бо Христос вдруге приходить благодаттю Святого Духа. По тому, чи є ми християнами, каже Господь: «Пізнаю вас, якщо будете мати любов між собою». Основною характеристикою Духа Святого є любов – Дар Божої любові. Любов до Бога і до всього сотворіння. Тому кожен із нас також може перевірити себе, чи ми є християнами. Чи ми християни за своїм життям, за глибиною свого розуму і серця, чи тільки за формою, за обрядовістю? І от правдивою ознакою нашого християнства є любов. Любов до Бога. У прийнятті Його волі в кожній миті нашого життя в усіх обставинах, радісних і сумних, любові до людей. У тому, чи приймаємо ми тягарі інших, як Господь сказав про те, що ми повинні служити іншим. Бо й Він прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити іншим, віддати Своє життя за інших.

Від завтрашнього дня розпочинається Петрівка – Петрів піст, коли ми готуватимемося гідно зустріти свято святих Першоверховних апостолів Петра і Павла.

Дивлячись на цих людей, цих святих угодників Божих, бачимо, що їхнє життя від часу прийняття Христа в серце було присвячено служінню. Ці апостоли служили людям проповіддю. Вони постраждали за Христа. І тому зміст Петрівки полягає, власне, в тому, щоб ми наповнилися силою Духа Святого, щоб ми могли служити людям, співстраждаючи з Христом, перетерплюючи будь-які життєві випробування, щоб могли зберігати радість, зберігати спокій, любов у серці й віддавати ці любов і радість нашим ближнім у сім’ї, в родині, в колективі, де працюємо, з усіма людьми, з якими Господь сподобляє нас жити на землі.

Потрудімося в ці дні святого посту, щоб ми змогли укріпитися, щоб ми змогли опрацювати в собі ті дари, які Господь дав нам від Великодня до дня П’ятидесятниці. Щоб ми змогли зжитися з Ним, укріпитися, змогли перетворити їх у служіння людям. Кожен із нас отримав радість Великодня, радість Вознесіння, радість П’ятидесятниці. Поділімося цією радістю з тими, хто живе довкола нас. У цьому й буде наше християнство.

Духовне переливання крові

Ось і минув перший тиждень Петрівки – Петрового посту, в якому ми всі готуємося зустріти величне свято Першоверховних апостолів Петра і Павла. На цей тиждень традиційно припало свято, яке завжди святкується в перший четвер Петрівки – вшанування Пресвятих Євхаристійних Тайн: Пресвятого Тіла і Пресвятої Крові Господа нашого Ісуса Христа.

День Пресвятої Євхаристії, як у народі кажуть, ‒ День Божого Тіла. Це свято має особливе значення для розуміння християнства, його суті. Суттю християнства є стягання Святого Духа. Господь Ісус Христос зіслав Його нам, виблагавши в Отця і сказавши про це Своїм учням, давши обітницю в День П’ятидесятниці перед вознесінням: «У день П’ятидесятниці зішлю вам Духа Святого. Духа-втішителя, Духа правди, який відкриє вам усі тайни, який вас втішить, укріпить, поведе дорогою життя – від життя земного до життя вічного».

Пресвята Євхаристія – добрий дар, добра жертва, добре приношення, як воно перекладається нашою мовою, є суттю християнства. У хлібові, перетвореному на тіло Господа, і вині, перетвореному на кров Господню, міститься повнота Духа Святого, і, гідно приймаючи Святе Причастя, очистившись перед тим сповіддю, підкріпивши цей намір причастя добрими ділами, людина отримує благодатні дари Святого Духа. Людина фактично освячується. У мить причастя людина є святою, бо вона з’єднана з Христом. Тому Церква заохочує нас до частого причастя, до частої сповіді. До стимулювання себе до духовної праці, до укріплення себе у стані святості. Христос каже: «Хто їсть Моє тіло і п’є Мою кров, той має життя вічне і того воскрешу Я останнього дня». Тобто, приймаючи Святе Причастя, беручи участь у Святій Євхаристії, ми єднаємося з вічністю, із Царством Божим.

Святе Причастя можна порівняти з таким медичним засобом, як переливання крові. Коли людина дуже хвора і жодні засоби не дають ефективного результату, вдаються до останнього ‒ переливають свіжу здорову кров хворій людині, і людина видужує. Святе Причастя є таким духовним переливанням крові, коли ми змінюємо нашу згіршену гріхом кров, приймаючи Святу Кров Господню, яка освячує і очищує.

Відомий священик Олександр Мень, священномученик, який постраждав уже в наш час, віддавши своє життя за віру Христову, порівнював Причастя і живлення. Він казав, що це духовні батарейки. Як не може ліхтар світити без елементів живлення, без зміни батарейок, так само й людська душа не може жити з Богом, не може бути сяйвом Духа Святого, не може бути світлом для світу, якщо її постійно не підживлюватиме Святе Причастя. Тобто Святе Причастя – це ліки. Святе Причастя – це джерело життя.

Деколи священики з різних причин забороняють людям приступати до Святого Причастя, говорячи, що людина недостойна причаститися. Але правильніше підходити до Святого Причастя як до засобу для оздоровлення людини. Людина повинна, звичайно, підготуватися до Святого Причастя, але головне приготування – це сповідь і утримання від їжі перед Причастям, тому, дорогі браття і сестри, частіше приступаймо до Святих Дарів. Не чекаймо часу Великоднього посту. Дуже добре причащатися кожного посту, як зараз у Петрівку, потім в Успенський піст, Різдвяний, Великодній. Іще краще причащатися щомісяця. Деколи кажуть люди, що той, хто часто ходить до Причастя, великий грішник. Справа в тому, що кожна людина – великий грішник. Якщо людина часто ходить до Причастя, то вона стає вже меншим грішником, бо вона очищується, освячується. А котра людина не йде до Святого Причастя, та ніби застоюється в духовному житті. Вириваймо себе із буденних клопотів, із різних перепон, які є довкола нас. Вириваймо себе. Віддаваймо себе в руки Божі, самі шукаймо найменшої нагоди для того, щоб причаститися. Відкидаймо всі перепони, які ми маємо, суб’єктивні чи об’єктивні, бо це наша особиста справа перед Богом. Кожна людина сама відповідає за свій духовний стан. Господь заохочує нас до Причастя. Вириваймося з буденності, з рутини. Господь укріпить нас і дасть нам сили. І це буде наша перемога в ім’я Господнє. Вірмо Богові, який сказав: «Хто їсть Моє тіло і п’є Мою кров, той має життя вічне».

Тільки через Голгофу

Триває час Петрівки, час святого посту, в якому християни готуються до свята Петра і Павла. Під час цього посту є один день, у який Свята Церква особливо вшановує Богородицю, згадує той Хрест, який понесла Мати Божа. Це день співстраждання Богородиці чи, як кажуть у народі, Десята п’ятниця.

Чому Свята Церква знову повертається до тих страсних часів? Тому що шлях для кожної людини, яка народжується на землі, йде тільки через Голгофу. Іншого шляху немає. Не можна від землі піднятися на небо, минаючи страждання, минаючи випробування, не несучи свого Хреста. Найтяжчий Хрест разом із Сином понесла його Мати. Більших страждань, ніж перетерпіла Діва Марія на землі, не терпів ніхто. Окрім її Сина, Ісуса Христа. Тож якщо людина хоче пройти той земний шлях до неба, вона має опиратися на Богородицю. Тому преподобний Серафим Саровський навчав усіх дуже часто взивати ім’я Діви Марії. Щоденно промовляти 150 молитов «Богородице Діво, радуйся». А молячись Ісусовою молитвою, промовляти: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, Богородицею помилуй нас. Помилуй нас її земним шляхом, помилуй нас її молитвою, помилуй нас її подвигом. Помилуй нас її смиренністю».

Іще в Старому Заповіті у книзі Буття сказано про те, що сім’я жінки розтрощить голову змія. Але якою повинна бути ця жінка, ця Діва, щоб вона могла вмістити в собі Духа Святого і народити Сина Божого? Головною умовою християнського шляху Церква вважає велике смирення перед волею Божою. Згадаймо слова, які промовила Богородиця після Ангельського Благовістя: «Я раба Господня, хай буде за словом Твоїм». І от кожна людина, ідучи земною дорогою, тільки тоді зможе втрапити на добрий шлях, коли скаже, як і Богородиця: «Я раб, я раба Господня, хай буде, Господи, за словом Твоїм». І з подякою прийматиме всі ті випробування, всі ті труднощі, які бувають у нашому земному житті.

Завтра ми святкуємо День Пророка Предтечі Хрестителя Господнього Івана. День його народження невипадково припадає на час цього посту. Щороку ми святкуємо це свято, свято посту. Бо Іван Хреститель був великим посником, він був учителем посту, учителем прийняття волі Божої, як і Діва Марія. І тому коли Діва Марія прийшла до Єлизавети привітати свою родичку, тоді Іван, будучи ще в лоні своєї матері, затріпотів. І сказала Єлизавета: «Як тільки вуха мої почули привітання Твоє, затріпотіло дитя в лоні моєму». Уже тоді Іван відчув і Діву Марію, і Ісуса Христа, і тому Іван є найбільшим серед пророків. Але найменшим серед тих, хто народжений від жінок на землі Царства Божого. Він є містком, через нього йде дорога до Господа. А Діва Марія є тією драбиною, якою ми підносимося до неба. Сходинка за сходинкою, переборюючи труднощі, піднімаючись до престолу Царя Слави. Отже, є дві важливих умови сходження до неба, проходження посту. Перша – смиренне прийняття волі Божої, всього того, що Господь посилає нам у житті. Друга – покаяння, осмислення своїх гріхів, своєї гріховності на землі, прийняття, щире прийняття цієї гріховності у собі, визнання її і віддання гріхів Богові.

Каже Іван Предтеча: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне». Тож нехай наша молитва буде такою: «Господи, я раб Твій, хай усе у моєму житті буде за волею Твоєю. Господи, каюся у всіх своїх гріхах. Свідомих чи несвідомих, удень чи вночі, словом чи ділом. Господи Ісусе Христе, Сину Божий, молитвами Богородиці, Святого Івана Предтечі Хрестителя і всіх святих, помилуй нас».

Але рівнятися на Христа

Учора свята Церква вшановувала пам’ять святих Первоапостолів Петра і Павла. Сьогодні День пам’яті дванадцяти апостолів.

Дивлячись на цих людей, які стали першими учнями Господніми, ми бачимо, що кожен із них дуже різний і за походженням, і за науковими знаннями, і за соціальним статусом, і за сімейним станом. Усі вони різні. Навіть за віком. Іван наймолодший. Йому було 18 років, коли Христос проповідував на землі, а інші апостоли були набагато старші. Могли бути батьками апостола Івана. Тобто у дванадцяти апостолах сконцентровано проявилася вся множинність людства. Так само, як Господь через своїх патріархів через дванадцять колін Ізраїлевих вів народ до Бога. Ми пам’ятаємо дванадцять колін Ізраїлевих, тобто дванадцять напрямків у народі, які відрізняються одне від одного. Так Господь поєднав усе людство, і тому, глибше пізнаючи апостолів, ми можемо пізнавати в них свої риси. Одні з них були спокійні, інші – імпульсивніші. Одні мали смиренну вдачу, інші були більш енергійні. Це були звичайні люди. Зі всіма вадами й усіма чеснотами, які має людина на землі.

Чому Господь обирав собі учнів у такий спосіб? Тим самим Він показував, що прийшов не до якихось окремо вибраних людей, а до всіх. Кожна людина, хоч якою б вона була, незалежно від віку, стану, знань, мудрості, якихось зовнішніх ознак, може зустрітися з Богом. Кожна людина може почути Його голос, кожна людина може піти за Ним дорогою свого життя. І тому кожен із нас покликаний на землі повернутися в небо. Це головна мета нашого життя. Ми маємо повернутися. І тому коли ми йдемо до християнського життя, для нас має бути один універсальний взірець, на кого ми можемо рівнятися, з кого ми можемо вчитися, хто може бути для нас прикладом і на основі кого ми можемо навчати своїх дітей, своїх учнів. Це Ісус Христос. Ми повинні самі себе творити за образом Божим, за Його подобою, закладеною в нас, як насіння духовне. І, створивши себе, ми можемо допомагати творитися іншим людям. Великою помилкою є, коли людина – чи то священик, чи вчитель, чи батьки – творить своїх дітей за своєю подобою: будь, як я! Я був таким. Ти будь таким самим, я маю такі якості, і ти будь таким. Ми не маємо на це права. Господь вибором різних людей у свої учні показує нам, що кожен із нас може, має право залишатися таким, яким він є, але рівнятися на Христа. Коли ми хочемо, щоб людина збагнула сенс життя і стала щасливою, ми маємо допомогти людині уподібнитися до Христа, а не до себе чи когось іншого. Бо тільки тоді апостоли стали учнями Господніми, коли їх поєднала між собою любов Христова. Коли вони уподібнилися до Христа. Пригадаймо, перед Тайною Вечерею, коли Господь умивав ноги учням Своїм, Петро сказав: «Господи, Ти не помиєш мені ніг». Бо Петро не міг витримати такої принизливої дії від свого Учителя, щоб Він мив йому ноги. Христос миє ноги учням, витирає рушником і каже Петрові: «Якщо не вмию тобі ноги, не будеш мати частки зі Мною». Відбулася величезна переміна у свідомості цих людей. Господь каже їм, що поміж людьми є сильніші й слабші. Слабші служать сильнішим, а між вами хай не буде так. Хто найбільший, нехай служить найменшому. Тобто Господь перемінює свідомість, залишаючи людям право вибору – іти чи не йти? Він сам служить, Він своїм служінням змінює людей. Апостоли, будучи різними людьми, з’єдналися в одному – в любові до Бога. Не у формі служіння. Не в зовнішніх ознаках. Не в одязі чи чомусь інакшому. У манері спілкування вони всі були дуже різні, але були однакові у стані їхньої душі. Стан душі – любов до ближнього. Стан душі – жертовність, стан душі – співчуття, прагнення Бога, прагнення до Нього.

Сьогодні, молячись до собору апостолів, просімо, щоб усі людські якості, які є в нас, в кожному з нас, Духом Святим були возведені у вищу якість, одухотворились, щоб наша любов стала духовною, щоб наші справи одухотворились, щоб наша мова стала чистою, одухотвореною. Щоб у наших думках, наших діях, скрізь, кожної миті нашого життя було віяння Святого Духа. Просімо про це. І тоді кожен із нас, залишаючись самим собою – бо для Бога дуже важливо, бо Господь хоче, щоб кожен залишався особистістю перед Його лицем, а не був чиєюсь копією – щоб кожен із нас, залишаючись самим собою, пізнавав Господню Істину, пізнавав Господа, любив Його любов’ю до своїх ближніх, служив Йому через служіння своїм ближнім. Ось цього просімо в апостолів. Вони пройшли цей шлях, не всі – одинадцятеро. Один відпав, тому для кожної людини залишається шлях відпадання, але сьогодні ми згадуємо тих, хто пройшов цю дорогу. Тому й ми маємо надію, що пройдемо з Божою поміччю, зі своїм прагненням і зі своїми силами. Пам’ятаймо, що в кожній справі половина залежить від Бога. Він уже все Своє виконав – приніс Себе в жертву. Друга половина залежить від нас. Половину ми повинні забезпечити своєю молитвою, своєю працею, своїм прагненням Господа.

Мужність пожертвувати
моїм маленьким добром

Сьогодні Свята Церква вшановує величне свято – День Архистратига Михаїла і всіх небесних сил безплотних. Це особливий день, особливе свято, тому що сама назва «Михаїл» означає «Хто як Бог».

Ми пригадуємо, що в Святому Писанні Михаїла вперше згадано тоді, коли сатану було скинуто з Неба. Він ‒ переможець зла, він очолює військо Боже, яке перемогло зло. І він є покровителем, помічником усіх, хто бореться зі злом. Ми згадуємо також у Святому Писанні, як Архангел Михаїл допомагав Мойсеєві, Ісусові Навину й іншим праведникам Божим, які боролися проти зла, захищаючи свою землю і народ від сил темряви.

Архангела Михаїла ще від часу прийняття християнства зображено на гербі нашої столиці, славного міста Києва. І вже за радянських часів День Києва почали святкувати навесні, і символом Києва став каштановий листок, але це сталося тільки за часів радянської України. І тепер на гербі зображено Архангела Михаїла – переможця всякого зла і главу воїнства небесного. І Днем Києва завжди був сьогоднішній день, 21 листопада – День пам’яті Архистратига Божого Михаїла. Сьогоднішній день для нас дуже важливий і відповідальний, і ми віримо в те, що Господь, який постійно опікується нами, і сьогодні посилає нам Свою поміч в особі Архангела Михаїла, в особі архангелів і ангелів, які побороли всяке зло і поборюють його нині.

Ми віримо в те, що сила Божа непереможна. І народ, який живе з Богом, народ, який хоче світла, також непереможний. Сьогодні кожен із нас виконує свій обов’язок, і згадуються євангельські слова, коли Ісус Христос говорить Петрові: «Кесарю віддай кесареве, а Богові віддай Боже». Як їх допасувати до дня сьогоднішнього? Віддати кесарю кесареве – це піти на вибори, це наш обов’язок, віддати Богові Боже – це проголосувати за того, за кого нам підказує наша совість. І коли народ чинить за совістю, за потребою свого серця, тоді голос народу стає голосом Божим. Ми віримо, що цей голос почуто в небесах і ним не знехтувано. Я пропоную всім нам зараз помолитися, попросити благословення Божого. Попросити захисту Архангела Михаїла і всіх Небесних Сил Безплотних у цей святковий день перемоги добра над злом, істини над неправдою, життя над смертю, світла над темрявою. Сьогодні торжествує правда над вселенною. У день торжества Архангела Михаїла торжествує планета Земля, яка перебуває під його захистом. Сьогодні торжествує Україна, бо сьогодні День нашої столиці. Сьогодні торжествують наші сім’ї та родини, бо сьогодні торжествують наші душі. Сьогодні Архангел Михаїл не десь далеко від нас, сьогодні він у наших душах.

Господи, прийми моління наше, милосердний Боже, звертаюся до Тебе, бо Ти є джерелом буття. Я вірую, що Ти любиш нас, вірую у Твою всемогутність. У турботі про нас Ти є твердою основою всякої надії. У покорі складаю на порозі Твого храму всі марноти свого життя і обмиваю свою душу цією молитвою від усякого бруду, щоб постати перед Тобою чистим і готовим відповісти на Твою любов. Твої милосердя і любов потрібні мені повсякчас, але особливо у ті вирішальні хвилини мого життя, коли я повинен правильно скористатися Твоїм особливим даром відповідальності за зроблений мною громадянський вибір. У час, який вагітніє безправ’ям і породжує неправду, подай мені точку опори, щоб моя душа не хиталася між добром і злом, щоб не тонула у невірстві та морі неправди. Ти несхибно долав спокуси. Пошли і мені здатність устояти перед їх притягальною силою. Навчи розпізнавати Твій тихий голос у гучному стоголоссі облуди.

Ти володієш всесвітом і без Твоєї волі ніщо не дається. Не дай мені впасти у зневіру. Попри нашу людську неміч, у світі не може забракнути Твоєї правди, справедливості й добра. Нехай численність людської злоби не затьмарить моєї довіри до Тебе і до тих, хто чинить Твою волю. Ти віддав життя за нас, грішних. Пошли і мені мужність пожертвувати моїм маленьким добром, щоб утвердилося у нашій державі справедливе благо для всіх. Твоя душа також жахалася і тривожилась. Прийди мені на поміч, коли я з неспокоєм у серці протистоятиму лихій волі і маніпулюванню голосами ближніх на догоду чиїмсь корисним інтересам. У той час, коли Ти, Спасителю, блукаєш із нагими і бездомними, терпиш муки з несправедливо ув’язненими, бідуєш зі спраглими та голодними, дай мені духовну силу виконати свій обов’язок перед Тобою і думати не лише про себе, а й про тих, із ким Ти сьогодні терпиш незаслужену кару. Ти засіяв Небесне Царство з малого гірчичного зерняти, пошли мені певність, що з мого рішення, помноженого на правильне рішення моїх ближніх, зросте благодатне суспільство, засноване на правді, справедливості й моралі. Ти нас, людей, ніколи не кидаєш на поталу, вчини моє служіння та мій голос знаряддями Твоєї волі, щоб наш край та наш нарід завжди були Твоїм царством. Вислухай нас, Господи, молитвами Богородиці і всіх святих, яких дала наша українська земля.

Де збільшився переступ,
там зарясніла Благодать

У Святому Писанні є такі слова: «Де збільшився переступ, там зарясніла Благодать». Ці слова дуже актуальні у часі, який переживає наша країна, і ці слова є відповіддю на питання багатьох людей. Чому Господь допускає так багато безчинства, чому так збільшився переступ, чому він набрав такої великої сили? Для того, щоб зарясніла Благодать. Така відповідь Святого Писання. Організм нашої держави дуже сильно захворів. І ситуація виглядає подібною до тієї, коли хворіє тіло і через рани виходить хвороба. Так тепер Господь допускає, щоб усе те зло, яке ховається десь углибині, яке приховується за маскою демократії, закону, праведності, за іншими масками, щоб воно все проявилося. І ми з вами зараз бачимо, як зло все далі й далі відкриває своє обличчя. І коли вже воно відкриється повністю, аж тоді Господня рука все це очистить, як очищувала прокажених за часів Ісуса Христа.

Ми завжди пізнаємо все в порівнянні. Світло порівнюємо з темрявою – чим більше темряви, тим більше світла. Чим більше зла, тим більше ми шануємо добро. Тому й тепер Господь дає нам можливість іще більше оцінити і, можливо, ще серйозніше поставитися до того добра, яке Він нам дарує. До нашої землі, до нашої мови, до нашого народу, до того, ким і чим ми є. Кожен із нас свідомо чи несвідомо зараз думками звернений до найголовнішого – коли вже в Україні буде лад? І не фіктивний, а реальний лад волі народу. Це буде. Ми це відчуваємо і знаємо – така воля Господня. З нами Божа правиця. Але сьогодні також дуже важливо, щоб ми перевели погляд і на себе. Щоб ми і від себе сьогодні вимагали. Бо так, як наш організм складається з мільйонів клітинок і ці клітини створюють загальний стан організму, так само ми кожен формуємо організм нашої держави. І коли кожен із нас оздоровиться через покаяння, через переміну мислення, через наповнення любов’ю, через відкидання будь-якого зла, тоді оздоровиться і весь організм. Ми знаємо, що коли людина захворіла, коли отруюються тканини тіла, то вражається й мислення, порушується координація рухів, тобто хвороба впливає на всю психічну та фізичну життєдіяльність організму. Так само коли кожен із нас наповниться добром, то це добро, ця любов стане переважною, і вона вже зараз є. Але треба її ще трішки доповнити, і зло зникне. Відійде, як та хвороба, яка довгий час мучила, яка стала майже хронічною, але їй не дали розвинутися, їй не дали знищити життя до кінця. Так само відбудеться і в нас, тому головне завдання – змінювати себе в цей час. Тут і тепер Господь присутній. Прощати всім і все, нікого не засуджувати, але твердо стояти на своїх позиціях. Бути вимогливим до себе, а потім уже до інших.

Якщо ми сьогодні звинувачуємо когось із тих, хто при владі, в якихось злочинах, віддаймо цю справу судові, а самі подивімося на себе – як ми діємо. Чи ми чинимо злочин, але в межах своєї компетенції, в межах своїх сил, в межах своєї душі, сім’ї, родини, свого місця роботи, свого місця життя? Якщо робимо таке, то чи маємо моральне право вимагати від інших інакшого? Тому наведімо порядок у собі, наведімо лад у своїй душі і в своєму мисленні, у своїх діях, у своєму найближчому оточенні. І цей промінчик, який засяє в нашій душі, з’єднається з промінцями інших душ. І буде потужне світло, світло Боже, яке освітить весь світ. Так, переступ збільшився, але й безмежно зарясніла Благодать.

Невіста Господня

Сьогодні Свята Церква вшановує пам’ять одного з найулюбленіших святих усього світу – святого Миколая. Цього святого знає увесь світ. У нас його називають святим Миколаєм, на Заході – Санта Клаусом, у часи атеїзму образ цього святого перенесли на Діда Мороза, і тим самим, хоч ім’я було змінено, дух любові, дух роблення добра все одно залишався.

Сьогодні вітаю всіх із цим величним святом – і дорослих і, найперше, малих діток. Це значною мірою свято дітей, які сьогодні вже отримали подарунки, хоч, може, хтось і різочку, але, звичайно, це і свято дорослих.

Чому святий Миколай є таким улюбленим святим? Чому його знає увесь світ? Звичайно, одним словом на це запитання не відповісти. Але серед тих багатьох ознак, про які ми говоримо, згадуючи святого Миколая, серед тих справ, які він виконав на землі в ім’я Господнє, уподібнившись Ісусові Христові, є одна, на яку я сьогодні хотів би звернути увагу і над якою хотів би поміркувати.

Ми знаємо, що звичай дарувати подарунки і потай класти їх під подушку чи просто дарувати явно походить від часу, коли святий Миколай, рятуючи трьох дівчат із бідної сім’ї, які залишилися напівсиротами без матері, врятував їх від нечестивого життя. Вони, ставши дорослими, будучи дуже красивими, не мали засобів до існування. Навіть їхній батько в розпачі згодився, щоб вони стали на шлях торгівлі своїм тілом, щоб прожити. Дізнавшись про це, святий Миколай, який був священиком у тому містечку, потайки підкидав цим дівчатам гроші, таким чином вінуючи їх і даючи можливість мати придане і вдало вийти заміж. Так і сталося, і цих трьох дівчат було врятовано і від розпусного життя, і від погибелі. Так сформувалися їхні сім’ї, і вони жили, славлячи ім’я Господнє. Ось так святий Миколай подав реальний приклад не тільки молитвою, не тільки словом, але й ділом допомоги людям, і цей учинок породив цілу традицію дарування, яка є поширеною і сьогодні.

Свята Церква з приводу тайни шлюбу навчає, що символом з’єднання нареченого й нареченої є єдність Ісуса Христа та всієї Церкви. Кожен із нас є Невістою Господньою, незалежно від того, чи це чоловік, чи жінка. Бо душа статі не має. Ми – духовна Невіста Господня. Подібно до того, як святий Миколай допоміг цим дівчатам вийти заміж, так само він допомагає кожному з нас заручитися вірною Невістою Ісуса Христа. Не стати на шлях перелюбу. Не стати на шлях блудного життя, тобто не грішити гріхами, які занапащують душу. Не грішити гріхами, які приводять до смерті, а залишатися вірними небесному женихові Ісусові Христові.

Святий Миколай усім своїм життям засвідчив вірність, будучи спочатку мирянином, потім священиком, потім єпископом і ставши найулюбленішим святим усього світу. Коли ми молимося до святого Миколая, він допомагає нам тримати нашу душу в духовних рукавицях, не допускати себе до духовного упадку, не впадати у відчай, не ставати на шлях невірності Богові. Цим досвідом, який він здобув на землі, він може з нами поділитися. Але слід зауважити ще й те, що святий Миколай є не тільки тим, хто дає подарунки. Він допомагає тим, хто щиро прагне цієї допомоги, приймає цю допомогу і береже її. А людям, які ще не стали на цей шлях, які ще вагаються, він може стати строгим екзаменатором. І недаремно під подушку дітям кладуть не тільки подарунки, але й різочку. Це також ознака святого Миколая, який на соборі затулив нечестивому Арієві вуста своєю п’ятірнею, коли той хулив Ісуса Христа. І святого Миколая навіть хотіли за це позбавити сану. Але вві сні патріархові явилися Матір Божа та Ісус Христос і, заборонивши покарання святого Миколая, сказали повернути йому належну повагу за те, що він рукою своєю зупинив нечестиві вуста Арія. Так само святий Миколай може зупиняти і нас невидимою своєю правицею. Коли ми чинимо якісь беззаконня і ніяк не навернемося, святий Миколай може послати нам випробування хворобою, випробування життєвими обставинами, які змусять нас змінитися. Тому завжди просімо помочі святого Миколая і молімося, щоб ми змогли в плині нашого життя приймати його дарунки, духовні благодатні дарунки: міцність віри, надії на Бога, любові до всіх людей, мужності, сили й інших дарів Святого Духа. Адже завдяки цим дарам, які сприяють праведності, не доведеться застосовувати до нас дисциплінарних засобів впорядкування життя.

Пам’ятаймо слова, сказані Іваном-Павлом ІІ, про те, що ми мусимо вимагати від себе навіть тоді, коли інші від нас не вимагають. Тобто важливішою є самодисципліна. Дай Боже кожному з нас, щоб ми могли навчитися контролювати свої думки, свої слова та вчинки. Щоб ми змогли свідомо направляти і думки, і слова, і вчинки на шлях духовний. Щоб ми могли кожним словом, кожною думкою, кожною дією допомогти ближньому від усієї душі і цим прославити Бога. Безперестанку розвиваймо себе в молитві до Ісуса Христа, в молитві до Богородиці, в молитві до святого Миколая і просімо помочі, щоб ми могли жити, наслідуючи їх, а відтак жити щасливо. І не тільки раз на рік, а щоразу приймати дари, які щедро послано нам із небес. Святий Отче Миколаю, моли Бога за нас грішних.